Своєрідність інтерпритації сюжету про Едіпа у трагедії Софокла

 О, Солон!

При Перикле греческий театр достиг своего наивысшего расцвета. На его сцене шли трагедии Софокла и Еврипида. Театр выполнял важную нравственно-воспитательную функцию. Поэтому Перикл ввел «феорикон» раздачу денег неимущим в дни театральных представлений (они были платными). В этой книге уже использовались и будут еще использоваться в качестве иллюстративного материала отрывки из древнегреческих трагедий и комедий. Но какой бы то ни было обзор или анализ греческой драматургии V века здесь неуместен. Переводы греческих пьес и посвященные им исследования общедоступны. Однако имеет смысл дать краткое описание того, как проходили театральные представления. Это, быть может, сообщит еще одну живую черту облику Афин того времени. Древнегреческий театр равно трагедия и комедия ведет свое происхождение от процессий, хоровых песен и плясок в честь Диониса. Поэтому важная роль в нем отводится хору. Хор имеет свое лицо. Это могут быть всадники, горожане, женщины, старики, птицы, осы и т.Pд. Хор участвует в действии, комментирует его, излагает мотивы поступков героев или сообщает о событиях, происходящих за сценой

 Образ Орфея в мифологии, античной литературе и искусстве. Сюжеты. Атрибутика

В то же время Цветаева подчеркивает, что, полюбив пасынка Орфея и открыв ему свою любовь, Федра не совершает преступления, ее страсть - несчастье, рок, но не грех, не злодеяние. Цветаева облагораживает образ Орфея, «отсекая» некоторые отягчающие обстоятельства. Создавая лирический образ чистой, честной и безумно любящей женщины, Цветаева в то же время раскрывает идею вечной, вневременной, всепоглощающей и гибельной страсти. В трагедии заметны напластования всех литературных воплощений сюжета об Орфее.Цветаевский Орфей как бы несет на себе груз всех Орфеев, созданных мировой культурной традицией. Орфей является герой «вакхической драмы» И.Ф.Анненского «Фамира-кифарэд» (1906). Вслед за недошедшей до нас трагедией Софокла Ин. Анненский замыслил «трагического Орфея». Исторический мотив в изложении автора таков: «сын фракийского царя Филаммона и нимфы Агриопы, Орфей прославился своей игрой на кифаре; его надменность дошла до того, что он вызвал на состязание муз, но был побежден и в наказание лишен музыкального дара». Ин.Анненский осложняет эту схему внезапной любовью нимфы к своему сыну и рисует последнего мечтателем, чуждым любви и все-таки погибающим в сетях влюбленной в него женщины.

 Акцентуированные личности

В трех из дошедших до нас трагедии Софокла именно притворство приводит к решающему повороту сюжета. Аянт, который (в одноименной драме) намерен совершить самоубийство, притворяется столь искусно, что его не задумываясь отпускают одного из дому. В «Филоктете» сын Ахиллеса притворяется по воле Одиссея, хотя это глубоко чуждо его натуре. В «Электре» воспитатель рассказывает вымышленную историю о мнимой смерти Ореста, которой Клитемнестра безоговорочно верит. В «Орестейе» Эсхила ложь исходит из уст самого Ореста. Поскольку в любом случае такое разыгрывание роли является строго запланированным заранее, то нельзя усматривать психологической фальши в том, что притворщиками оказываются здесь персонажи, нисколько не отличающиеся истеричностью. Немалую роль в развитии событий играет притворство действующих лиц и в трагедиях Еврипида. Особенно сильно впечатляет то место, где Ифигения («Ифигения в стране тавриев») своей ложью вводит в заблуждение короля Фоаса, с целью обеспечить возможность бегства себе и своему брату Оресту

 Марія Заньковецька

Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті. — «Нещасне кохання». А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не нами видумане, а народилося від нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права виходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приділяв стільки уваги простому народові, як паш театр. І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша любима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасливе кохання» — йдіть в оперетку. Там усі лиха кінчаються капканом. Нам з вами не по дорозі. Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись, — За «нещасне кохання». І за того, хто перший звернув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка!. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі! «Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

 Постижение истории

Исторически христианская тема смены ролей является вариацией древних еврейских писаний. Новый и Ветхий заветы в равной мере являются средством, с помощью которого Господь передает свое сверхъестественное наследие людям. Обычный сюжет дважды разыгранной трагедии смена ролей передача бесценного Божьего дара от тех, кто его некогда получил, тем, чье будущее не столь надежно обеспечено. В первом акте пьесы Исав продает свое право первородства младшему брату Иакову, а во втором акте наследники Иакова, отвергнув Христа, возвращают его Исаву. Христианская версия этого сюжета представляет двойную смену ролей, но буквальная историческая последовательность, описанная в Новом завете, имеет, и более глубокое значение как аллегория таинства, иллюстрируемого самим ходом истории. В этом плане действие принципа смены ролей в Новом завете передается понятиями, выходящими за исторические границы конкретного времени и места. «Кто хочет быть первым, будь из всех последним и всем слугою» (Марк 9, 35; Матф. 23, 11: ср. Марк 10, 43-44; Матф. 20, 26-27). «Кто из вас меньше всех, тот будет велик» (Лука 9, 48)

 Сюжет

По традиционной версии, Иуда предал Иисуса из-за денег и зависти, то есть это был С. нормы и ценности: он совершил предательство и получил за это деньги. По второй версии, Иуда действовал из альтруистических побуждений. Он предал Иисуса, чтобы сделать его имя бессмертным, то есть он нарушил запрет, но одновременно исполнил свой высший долг. Это было одновременно нарушением одной нормы и соблюдением другой. По третьей версии, Иуда и есть Христос, взявший на себя самый страшный грех - грех предательства. Сюжет теперь приобретает эпистемическую окраску: тайна поступка Иуды раскрывается таким неожиданным образом. С другой стороны, литература потока сознании настолько растворила С. в стиле, что здесь уже трудно различить какие-либо отдельные модальности и необходима новая методика изучения С., которой теоретическая поэтика пока не располагает. Однако, чтобы изучать новое, надо постараться разобраться в механизмах старого. Поэтому рассмотрим, как формируется в языке наиболее фундаментальный С. литературы - эпистемический С., С. тайны и загадки. Разберем трагедию Софокла "Эдип-царь".

 "Смольяне в 1611 году" А. А. Шаховского как попытка создания национальной трагедии

Каждая из перечисленных исторических эпох, явившихся предметом особой рефлексии в конце 1820-х - 1830-е гг., в период становления национальной идеологии, вносит в этот процесс свой акцент. Думается, что удобнее будет пользоваться определением "национальная", т.к. официальная идеология - это лишь один из вариантов более широкого понятия, и уваровская триада может быть с успехом применена в интересующий нас период не к одним только бенкендорфовско-фонфоковским и уваровским текстам. Как нам уже приходилось замечать, все зависит от конкретного наполнения каждого из членов формулы "православие, самодержавие, народность". Эпоха Иоанна III давала возможность специально сосредоточиться на роли самодержавия как института власти. Художественная разработка сюжета была начата еще повестью Карамзина "Марфа Посадница, или Покорение Новагорода". Роль текста-родоначальника будет во всех случаях исключительно важна: он задает импульс, который затем постоянно варьируется, и диалог с ним можно проследить не только в произведениях, прямо связанных с этим сюжетом (например, в трагедиях М. П. Погодина "Марфа Посадница Новгородская" или "Дочь Иоанна III" Г. П. Розена), но и в текстах из других сюжетных "рядов", например, в тех же "Смольянах" Шаховского.

 Микола Куліш

Драматург розвитком подій змальовує, що поведінка Улі перестає бути грою і переростає в глибокі інтимні почуття, що ідеї Мокія виявилися значно більш дієвими, ніж розраховувала Рина, що духовно-психологічні перипетії лінії "Уля - Мокій" засвідчили свою непрогнозованість і нерегульованість. Вже на початку другої дії М.Куліш зображує нюанси в поведінці Улі, що натякають на зміни в первісному плані подруг. У комедійних тонах драматург акцентує увагу на тому, що Уля захоплюється Мокієм. Лінія "Уля - Мокій", що виникла спочатку як романтична гра, трансформується у новий, непередбачений сюжет. Комічність ситуації посилюється тим, що Рина не відчуває цих змін і хоче вірити, що закохався Мокій. За логікою комізму, її нетерпіння щодо якнайшвидшого втілення свого плану тільки зростає, і вона, звертаючись до подруги, прохає її: "Мені здається, що він закохався. Принаймні закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо. Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?" ( 3 , 105).

 Сучасні підходи до творчості Гоголя

В рамках цього підходу створено шість томів підручника «Православ'я і російська література» Михайла Дунаєва, викладача літератури московської Духовної семінарії. На думку М. Дунаєва, православні догмати формували характер нації, визначали політичну і економічну своєрідність її історії, долю народу. Адже російська література свою задачу і значення існування бачила в розпалюванні і підтримці духовного вогню в серцях людських. Своя творчість російські письменники усвідомлювали як служіння пророче. Гоголь, як пише Дунаєв, підняв планку вимог до літератури так високо, як ніхто до нього. І трагедія його полягала в тому, що він спробував у сфері душевного (яким є мистецтво) добитися того, що можливе тільки у сфері духовного. Не «вади суспільного устрою висміював він, а розкривав вади душі людини, щоб спонукати його до покаяння. Успіх «Ревізора» жахнув його, оскільки глядачі не зрозуміли його цілей. Геніальний художник Гоголь вчинив подвиг: він направив всю російську літературу на шлях усвідомленого релігійного служіння. З того часу вона або служила Православ'ю, або опиралася йому на найглибшому – світоглядному рівні.

 Комедия

А герой, понятно, начинает с честолюбия. Вульгарность не раздражает нас так, как претензия. Следовательно, в любую минуту герой готов стать в наших глазах если не несчастным (что его возвысило бы до трагедии), то смешным. Афоризм: карикатурные типические маски получают характер четких, обобщающих образов. Поскольку Аристофан для нас является единственным, представителем жанра «древней» комедии, нам трудно оценить степень его оригинальности и определить, чем он обязан своим предшественникам в трактовке сюжетов и масок, но он всегда блещет неистощимым запасом остроумия и яркостью лирического таланта. Простейшими приемами он достигает самых острых комических эффектов, хотя многие из этих приемов, беспрестанно напоминающие нам о том, что комедия возникла из «фаллических» игр и песен, могли казаться в более поздние времена слишком грубыми и примитивными. Специфические особенности древне-аттической комедии были настолько тесно связаны с политическими и культурными условиями жизни Афин V в., что воспроизведение стилевых ее форм в позднейшие времена возможно было только в экспериментальном порядке.

 Микола Карпович Садовський (1856-1933) ( Життя та творчість)

З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів. Поряд з українською драматургією трупа Садовського ставила й російську класику: “Ревізора”, “Одруження” Гоголя; “Тепленьке місце” Островського; “Сватання”, “Ведмідь” А. Чехова; “Від неї всі скверни” Л. Толстого, а також “Мазепу” Словацького, “Моральність пані Дульської” Т. Запольської, “Загибель “Надії” Г. Гейєрмана та інші. Видатний український митець Микола Садовський – великий артист героїко- романтичного і трагедійного плану, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гамму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки. Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком “знищував” себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу.

 Французский классицизм

Долг для Расина не деяние, не подвиг, а нравственное чувство, скорее – память о подвиге, о прошлом величии. Именно таков сюжет первой великой трагедии Расина – “Андромаха” (1667). Корнель в “Сиде” начал с героической предыстории, обратившись к юности героя. Расин в “Андромахе” предложил послесловие к героической эпохе. В прошлом – Троянская война. В настоящем действуют дети героев. Андромаха, вдова троянского героя Гектора, – исключение среди них. Она принадлежит прошлому и хранит ему верность. Этот сюжет использовался древнегреческим трагиком Еврипидом, наиболее близким Расину своей сосредоточенностью не столько на внешних событиях, сколько на их переживании героем. Расин вносит изменения в события и в согласии с принципом вершинности классицистической трагедии выстраивает действие как череду встреч-противостояний или встреч-признаний между персонажами. Ещё одна особенность драматической композиции – отложенное появление на сцене центрального персонажа. Андромаха участвует в событиях лишь с третьего явления, завершающего первое действие.

 Древнегреческая литература

Каждая фраза,  подробность, деталь должны  были  быть весомы. Великие драматурги античности преподали потомкам неоценимые уроки мастерства. Отцом греческой трагедии считается Эсхил из Элевсина (525—456 гг. до н. э.). Его зрелые годы прошли в героический период победоносной войны греков с Персидской державой. Эсхил был участником наиболее крупных сражений этой войны (при Марафоне, Сапамине и Платеях). Он принимал деятельное участие в общественной жизни Афин, выезжал в Сицилию и там же провел свои последние годы. Эсхилу приписывали создание 90 трагедий, из которых сохранилось семь. Наиболее известные — «Персы» (472 г. до н. э.), «Прикованный Прометей" (470 г. до н. э.) и трилогия «Орестея» (458 г. до н. э.), состоящая из трагедий «Агамемнон», «Хоэфоры» и «Эвмениды». Сюжетами трагедий Эсхила становятся давно известные мифологические сказания о титане Прометее, о преступлениях аргосских царей из рода Атридов. Только в «Персах» речь шла о реальных событиях — победе греков над персами в морской битве при Саламине. Однако Эсхил переосмысливает общеизвестные и незамысловатые мифы, вносит новые сюжетные линии, наполняет рассказ идеями своего времени.

 Этнополитика

У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін. Історичний досвід боротьби за українську державність довів, що в подоланні й розв'язанні внутрі- й міжнаціональних конфліктів, у згуртуванні народу відповідна роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрачала свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних інтересів або завдяки розпалюванню антиукраїнськими силами ворожнечі між народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього українського суспільства. Успішне розв'язання проблем становлення українського народу та його державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої етнонаціональної політики. 5. Висновки Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин.

 Герои

Антигона, сопровождавшая своего отца Эдипа в его скитаниях, вопреки запрету своего дяди Креонта пытается совершить погребальный обряд над телами обоих братьев – и патриота, и предателя. За это ее приговаривают к смерти. К предостережениям слепого прорицателя Тиресия прислушиваются слишком поздно: Антигона, ее жених Гемон (сын Креонта) и жена Креонта накладывают на себя руки. Этот сюжет представлен в ранней трагедии Софокла Антигона. Список литературы

 Становище Української журналістики в 20-х роках

Літературний відділ “Червоного Шляху” втрачає свою неповторність, живий рух, застигає. На деякий час зупинено природний процес розвитку стилів, духовний поступ. Стає обумовленим не лише набір тем, а й сюжетів. Не без участі “Червоного Шляху”, а саме таких творів, як “Клин” В. Сенченка (1932, 7,8-19), “Мухи” П. Нечая (1929, 3-10), “Павло Морозов” В. Вітковського (1935, 10, 80-88), “Його власність” Я. Мамонтова (1930, 5-6, 12-51), “Сонце” В.Чигирина (1934, 4,81-126) було виховане покоління Любовей Ярових і Павликів Морозових, синтезовано новий тип людини зі спотвореною шкалою морально-психологічних цінностей. Об’єктивне вчення історії винекнення, становлення і функціонуванні найповажніших українських періодичних художніх і літературно – критичних видань 20-30-х рр.- одна щ важливих наукових проблем української журналістики нашого часу. З’ясування суперечливих моментів в історії журналу “Червоний шлях”, розкриття його програмних засад, тенденції формування редакційного комітету і автори дали підсаву стверджувати: “Червоний шлях” вийшов їз вузькорегламентованих первісним задумом бути відлуннят московської “Красной нови” в масштабі харківської губернії.

 Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції

Щодо фольклору, то зв’язок цей не настільки помітний, бо тут русалки можуть виходити не з води, а з могилок біля церкви ; можуть з’являтися у житньому полі. Фольклор, як і література, забезпечує “загальну пам’ять колективу” про те чи інше явище культури. Але у фольклорі менше проявляється зіставлення реального з фантастичним. Традиційні народні сюжети досить байдужі до зовнішнього вигляду своїх героїв; тут відсутня портретна характеристика; немає пейзажів та змалювання внутрішнього світу персонажів. Фольклорні сюжети є цілком самодостатніми. Тут немає “зайвих” образів, а взаємодія будь-яких міфологічних героїв – явище досить рідкісне. Літературні сюжети – багатопланові. Їм притаманна значна кількість дійових персонажів та їх взаємодія. Фантастичність авторських сюжетів побудована на протиставленні світів: профанного та сакрального. Український романтизм набагато розширив творчі можливості художнього використання фольклору. Спираючись на власну інтуїцію, письменники-романтики використовують загальні принципи фольклорно-міфологічного мислення, з’ясовують характер і значення персонажів, визначають їх символічний зміст або ж трансформують той чи інший сюжет.

 Корнель во французской литературе

Было бы поистине наивно искать здесь хоть одно слово правды. Оценкой народом его произведений всегда наиболее дорожил Корнель, пусть, по слабости человеческой, иногда писал он в угоду всесильным людям своего времени. Когда однажды начали критиковать его трагедию, он ответил: «Гораций был осужден дуумвирами, но оправдан народом». Сюжет для своей трагедии Корнель заимствовал у римского историка Тита Ливия. Речь идет о первоначальных полулегендарных событиях формирования древнеримского государства. Два города-полиса, Рим и Альба-Лонга, слившиеся впоследствии в одно государство, еще держатся обособленно, хотя жители их уже крепко связаны друг с другом общими интересами и подчас родственными узами: Соседи! Дочерей мы вам давали в жены, И мало ли теперь – союза нет тесней – У вас племянников средь наших сыновей? Народ один двумя владеет городами, – Зачем усобицы возникли между. нами? Города должны объединиться, это ясно каждому. Но под чьим началом? Вот вопрос, волнующий тех и других. Рим ли возьмет на себя роль гегемона, соседний ли город подчинит его своему главенству? Порешили прибегнуть к поединку.