Збройні сили України в період національно-визвольної боротьби 1917—1920 pp.

 Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр.

ЗУНР отримала статус Західної області УНР. При збереженні досить широкої автономії ЗО УНР проголошувалось об'єднання головних сфер державного життя обох частин України, і в тому числі оборонних відомств [556]. Проте на практиці таке об'єднання виявилось здебільшого формальним в силу важкої ситуації на фронтах національно-визвольної боротьби, а також через серйозні суперечності між соціалістичним за політичною орієнтацією керівництвом УНР та буржуазно-ліберальним проводом ЗУНР. "З'єднання відбулося похапцем, - відзначав у серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР В.Темницький, - маса справ лишилася не врегульованою. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики" [557]. Напевно через це в історичній літературі частіше вживається назва ЗУНР, а не ЗО УНР [558]. Відсутність належного порозуміння між командуванням армій УНР і ЗУНР зумовило те, що лише 11 серпня 1919 р. було створено спільний провід - Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани

 Юридическая платформа ОУН

На конференції підтверджено намір боротися за незалежність України в усіх її куточках. Три окремі національно-патріотичні угрупування почали майже одночасно організовувати повстанські військові формування. Ними керували від ОУН(б) Микола Лебедь («Максим Рубан»), від ОУН(м) — Олег Ольжич, третьою групою — Тарас Боровець («отаман Тарас Бульба»), який мав зв'язок з урядом УНР в екзилі. ОУН(б), враховуючи сумний досвід національно-визвольних змагань 1917- 1920 рр., боролася проти всякого отаманства. Одночасно вона вела переговори з метою об'єднання всіх повстанських відділів в одну армію під єдиним командуванням. Коли ж не вдалося дійти до порозуміння, військові відділи УПА оточили і роззброїли у липні 1943 р. повстанські загони Олега Ольжича, а в серпні 1943 р. — роззброїли основні відділи Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця («Тараса Бульби»). Ці акції вдалися без пролиття крові, і більшість старшин і воїнів влилися в Українську Повстанську Армію. До Другої світової війни ОУН протидіяла польській та румунській репресивній владі, і її ідеологія мала тоталітаристські риси.

 Перспективи Української Революції

Украна, з уваги на сво геополтичне розташування, може тльки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежнсть. При цьому вона виконуватиме важливу мсю ширшого значення ¶ для нших народв, здйснюючи та захищаючи унверсальне гасло: «воля народам, воля людин!» Большевицька Москва добре оцнила незаступимсть полковника Коновальця, як Провдника укранських нацонально-визвольних змагань, укранського нацоналстичного руху. Вбиваючи Провдника, ворог сподвався не тльки обезголовити цей рух, але цлком його знищити. Та знищити Органзацю Укранських Нацоналств, спинити  боротьбу не вдалося большевикам навть убивством  Вождя. Джерело  живучости  сили лежить у всьому народ  з нього приходить постйне вдновлення  скрплення нацонально-визвольно боротьби та  дйових чинникв. Та передусм самому покйному Провдников завдячумо це, що навть псля Його трагчного загину ОУН не збилася з свого шляху й вднайшла свою самостйницьку пробовсть у дальшому важливому й важкому перод сво дяльности

 Адміністративно-політичний устрій Запорізької Січі

Вступ Давно відомо, що козацтву та Запорозькій Січі належить особливе місце в історії України XVI–XVIII ст. і в історичній пам яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.

 Армія без держави

Офіційне визнання німецькою владою Українського Національного Комітету та його програми діяльности — було повною перемогою української національної політики у відношенні до Німеччини. Нам невідомо як розвивалися б події, якби Німеччина так скоро не капітулювала. Але, якби, наприклад, в Німеччині в міжчасі відбувся державний переворот проти Гітлера, українська політика вже мала б в Німеччині готову політичну базу та свою збройну силу, якими вона мала б змогу відстоювати життєві інтереси України. Коли українські політичні чинники добивалися від німців визнання Комітету та дозволу на організацію армії, то вони мали на увазі цілу німецьку державу та німецьку націю, а не режим Гітлера. Проти цього режиму українська національна політика та її збройна (іррегулярна) сила в Україні зайняли таке становище, на яке той режим заслужив. Ідеологія нацизму була для нас чужа і явно ворожа. Але серед німецького народу ми мали нагоду побачити протягом другої світової війни дуже багато людей, які так само ненавиділи нацизм і прихильно ставилися до ідеї та програми нашої національно-визвольної боротьби

 Початок визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького

Причини, характер та рушійні сили війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були: 1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів. 2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців. 3. Соціальне гноблення: • зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; • феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів; • посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

 Українська національна революція 1649-1657рр

План 1.Причини, характер, періодизація Української національної революції. 2.Повалення польсько – шляхетської влади в Україні. 3.Переяславська Рада. “Березневі статті” 1654 р. Суспільно-політичні наслідки національно-визвольної боротьби у 1648 – 1657 рр. та приєднання українських земель до Російської держави. Велике революційне хвилювання, що пронеслось багатьма країнами світу у XVI - XVIII ст. докорінно змінило, оновило традиційне суспільство і відкрило нові шляхи розвитку, породило новий буржуазно-капіталістичний тип суспільного устрою і державотворення. Вже з кінця 16 ст. піднялась хвиля повстань і буржуазних революцій, які стали важливими ступенями процесу творення світової історії, призвели до розпаду могутніх імперій і виникнення незалежних капіталістичних держав. Ця хвиля “пробудження” національної свідомості, жага незалежпості й свободи охопила й Україну. Українська національна революція XVII ст. займала важливе місце в ряді Європейських революцій XVI - XVII ст. Насамперед слід визначити причини, що призвели Україну до цього грандіозного вибуху непокори 1648 р., адже на перших етапах нової історії Європи навряд чи можна виділити повстання аналогічних маштабів.

 Гравюра стародруків

На основі багатої народної орнаментики російського і українського народів та кращих зразків тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва Федоров витворив свій стиль графіки, на який взорувався ряд тогочасних майстрів. Під опікою церкви та князів книгодрукування швидко розвивалося по всій Україні. Друкарні почали працювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі й Стрятині, друкарні в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і особливо друкарня Києво-Печерської лаври, що розгорнула широку видавничу справу. Такому активному розвитку книгодрукування сприяла активізація визвольного і просвітительського руху проти посилення реакційних ідей з боку польської шляхти, яка намагалася ополячити й покатоличити український народ, придушити його культуру. Умови віковічної соціальної і національно-визвольної боротьби українського народу вимагали посилення полемічних виступів проти католицизму та унії, що їх силоміць насаджували на Україні католицьке духівництво та польська шляхта.

 Історія України

Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно–визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально–національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем. Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною). Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.

 Духовна культура українського народу

другої половини XVII ст. – кінця XVIII ст. План Історичні умови культурного життя українського народу Культура козацької держави (1648–1781) Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії Історично-мемуарна проза Література Театральне мистецтво Музична культура Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво 1. Духовна культура України другої половини XVII – кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишала глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687–1709), Івана Скоропадського (1709–1722), та Кирила Розумовського (1750–1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи. 2. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648–1781).

 Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, відправу церковнослов’янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про “Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення . Православні і знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав “артикули”-умови, на яких Українська Церква може об’єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдовії; 7) відкриття шкіл для православного духовенства.

 Религиозный ареал Украины /Укр./

Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів; у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці. Релігія не тільки пов'язана з національним духовним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, брали активну участь у житті нації та в міжнаціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну боротьбу, обстоювали національне відродження, суверенітет і незалежність української державності тощо. З іншого боку, релігія і церква можуть відігравати негативну роль у національних процесах, бути додатковим джерелом суперечок у міжнаціональних відносинах, служити розпаленню релігійно-націоналістичних або шовіністичних пристрастей та ін.

 Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

Протягом понад 130 років процес українського відродження розвивався у різних виявах: національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних. То був час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій. Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повну етнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушували державницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, який живився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення і консолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався з боротьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризою кріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної) економіки. Історія України XIX - початку XX ст., як і в попередні часи, була частиною всесвітньої історії. Українське відродження підживлювалося подібними явищами інших народів і, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну ні європейська революція середини XIX ст., ні загальноросійські демократичні революції початку XX ст., ні три війни (на початку, в середині XIX та на початку XX ст.) найбільших на ті часи світових імперій.

 Розвиток економічної думки

Вони спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави. У XVI - поч. XVII ст. суспільно-економічна думка спрямову­ється на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед цілої плеяди мислителів-публіцистів виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди бу­дуть рівні, не будуть володіти власністю, вести «иноческое житие». Розгортання національно-визвольної боротьби у XVII ст. було пов'язане не лише із звільненням від гніту Речі Посполитої, а й створенням сприятливих умов для розвитку селянського госпо­дарства. Ці потреби суспільно-економічного розвитку знайшли вираз у економічній політиці Б. Хмельницького, яка була спрямо­вана на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, тор­гівлі. З другої половини XVII ст. центром культури та освіти стала Києво-Могилянська колегія (а з 1701 р.- Академія). Видатними її діячами були І. Гизель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а голов­ним напрямом їхньої діяльності була боротьба проти загарбниць­кої політики польських панів та католицької церкви, проти жорстокостей кріпосного права.

 Запорізька Січ: розвиток, становлення, право

Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилась підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Це була його фатальна помилка – молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його у Константинополі. Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно- визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому сприяли деякі об'єктивні обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до "шляхетних" козаків — вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької старшини, яка поступово перетворюється в заможну верству населення. Зосередження значних коштів в руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва. 5 червня 1572 року король Сігізмунд П Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, які мали одержувати платню від Речі Посполитої, та вчинити "постановенье межа козаки низовими", тобто запровадити контроль над Запоріжжям.

 Этнополитика

У демократичних державах Заходу етнополітологія є самостійною авторитетною наукою та навчальною дисципліною. У колишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли «марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального комуністичного суспільства. Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни. 2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт. Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики «поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними.

 Музичні митці України

Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст. Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх на­бігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства. Вершиною кон­фліктних зіткнень широких мас з іноземними поневолювачами була селянська війна 1648 -1654 років під проводом видатного сина укра­їнського народу, талановитого полководця Богдана Хмельницького. Вона завершилась дуже вагомим історичним актом - возз'єднанням України з Росією, яке мало величезне значення для дальшого істо­ричного розвитку українського, російського і білоруського народів. У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних держав: Росії, Польщі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визво­лення Правобережної України, яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями.

 Запорізька Січ у 18 столітті

Запорожці не тільки приймали до себе втікачів із Правобережжя, тобто польських підданих, але й активно брали участь в опорі, що населення Правобережжя робило польсько-католицької агресії. Загальновідома, наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців у “Коліївщині” — повстанні 1768 р. — і “Уманській різанині”. Зрозуміло, Польща протестувала, а Росія змушена була вживати репресивних заходів проти запорожців, що тоді вважалися її підданими. Крім Польщі, надлишок своєї енергії, не зайнятої ніякою працею, у пошуках військового прибутку, запорожці направляли і проти турків, майже безперервна роблячи набіги на її територію, усупереч прямим заборонам російського уряду, що знаходився у зв’язках з Туреччиною, Як відомо, безпосереднім приводом для виникнення війни Росії з Туреччиною в 1768 р., був напад і розгарбування запорожцями міста Голти. Значно змінився, у 18 столітті, і склад Січі, яка була в 17 столітті “школою лицарства” і центром національно-визвольної боротьби, куди прагнула і молодь кращих прізвищ і непохитних ідейних борців за народ зі старшого покоління.