Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Міністерство освіти і науки України Переяслав-Хмельницький Центр Професійно-технічної освіти РЕФЕРАТ на тему: Бойовий шлях українських січових стрільців Виконала учениця групи №16 Мацакова Владислава Переяслав-Хмельницький 2009 План Перший бойовий досвід легіону УСС (галицька битва) Героїзм легіонерів у наступних боях на Закарпатті Контрнаступ австрійських військ Бій на горі Маківка Брусилівський прорив Бій на горі Лисонній Висновок Список літератури Перший бойовий досвід легіону УСС (Галицька битва) У ті дні на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам'янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших битв першої світової Галицька битва за участю з обох боків півтора мільйона солдат і офіцерів. Битва почалася загальним наступом росіян 6 серпня. Через місяць 3-тя армія генерала Мю Рузького зайняла Львів, а 8-ма під командуванням О. Брусилова відбила цісарську армію в Карпати. Отже, російська армія окупувала Галичину, а війська Австрії втратили більше 400 тисяч вояків, з них майже 100 тисяч полоненими. І у зв'язку з важкою ситуацією на фронті генерал Гофман віддав наказ ввести легіон УСС у бої.

На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами. Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі.

Австрійські Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб, з яких близько 2 млн. – складали українці. Австрія дістала Галичину в стані занепаду. Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловості. Селянство страждало під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові. Східний кордон нового краю проліг по р. Збруч, яка стала більш на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями. В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780 – 86 рр. було запроваджено новий поділ, згідно з яким налічувалось вже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. На чолі Галичини стояв губернатор, призначений Віднем. Представник освіченого абсолютизму, імператор Йосиф II, намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини провів ряд реформ. Уже в 1774 р. було засновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою, трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. У 1784 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами, а в 1787 р. відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням українською мовою.

У боротьбі проти греко-македонского завоювання саки, що жили на північ від Сирдар . Калмики переходили через Жаїк, захоплювали і забирали велику кількість худоби. Відносини казахів з калмиками дрозвязалися до 1771 р. коли значна частина останніх на чолі з намісником Убаши через важкий гніт царизму відкочовувала на території Жонгарії. Хоча пасовища, які раніше займали калмики, виявилися вільними, царський уряд як і раніше відмовлявся дозволити казахам вільно користуватися цими землями. Казахи, починаючи з 50-х років XVIII ст. крім мирних переговорів з царським урядом про розширення району кочівлі, вдаються до немирних форм протесту: самовільним перегонам худоби на заборонені території і озброєним нападам на військові укріплення. Таким чином, можна стверджувати, що російська колоніальна адміністрація починає в XVIII ст. активне проникнення в казахські степи, вводячи при цьому масу обмежень, що підривали економічні основи казахського суспільства. Все це послужило мотивом широкого антиколоніального руху казахів, що набув в 70-х роках XVIII ст. організованих форм. При цьому боротьба йшла не тільки з російськими військами, але і з частиною казахської верхівки, що віддано служила царизму.

Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До моменту повстання 1830—1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів). Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою. Повстання 1830—1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною.